Ніч солодка, як груша, і соком повна,
ніч страшна, як груша, з бджолою всередині —
жодних гризот, але жало ядуче в ній
глибоко чекає на плоть, щоби її зломити.
Ніч як віск, огортає мене поволі,
як віск, ховає від мене мед,
і я вже нічого, нічого, нічого не бачу,
я вже не чую нічого, я мов шнур,
ніччю обійнятий, заколиханий.
І як так статися мало, що міст, як
і ріка, не має берегів?
І як на тому мосту нам зустрітися?
У твоїх долонях, як свічка,
у твоїх устах, як груші сік.
І з цілунків спаде слів шкаралуща,
і зі знаків буде випущено їх ціну —
і так з руки ніччю мене годуватимеш,
і так з плеча рватиметься сім шкір,
і так не знати, в кого гостріші пазурі,
обіймай мене, обіймай,
стогни зі мною, стогни,
спали мене, виїж мене, вжаль мене,
і я вгризатимусь в тебе,
знаючи про бджолу,
бо немає нічого кращого за ніч цю.
| Oct14 |
Що може статися — втрата смаку
твоїх губ, втрата кольору, лишитись,
мов пес, із чорно-білим баченням поміж
старих фотографій, з яких все дивляться,
дивляться питальники, не знати тепер вже,
хто — втрата сенсу в словах давно уже
відбуласая, і я не розумію нічого, крім
інтонацій, ну і ці погляди, погляди, звісно,
беззвучні, безколірні, зусібіч — усе минуло,
і я не знаю що я,
немає форми,
немає змісту; —
від звірів влада бути тотемами перейшла
до предметів: так я походжу від дерева,
від вікна, повз яке ти проходиш і
дивишся, дивишся, дивишся;
чорні вишні по той бік в саду — скоро
цвітуть, чорні клавіші — у піаніно, чорні,
мов кава, дні, в які ти випускаєш
свій дим сизий, але найгірше вже сталось:
оголено наші зв’язки, лінії комунікацій,
але я не пригадую, хто ти, мені
це не потрібно.
| Oct13 |
Друзі, ви є у мене, і я дякую вам
за кожен подих, за кожен крок,
кожен із вас чекає за рогом, кожен
із вас — оракул, що без нього я впав би,
кожен із вас дияволу пропонує душу
замість моєї, кожен із вас, кожен із
вас:
Діма,
Євген,
Богдан, Ольга — кожен із вас,
кожен із вас, і хіба може бути,
що би я віддав усе, вам і за
вас: хіба Джон Лі Хукер проситиме,
але хіба він попросить — і білий
хліб, і білий вірш, і білий
аркуш паперу:
Катерино, Іро, Інно — за кожен
свій крок я маю робити світлину
із Богом, що бігає стадіоном,
і я, припадаючи, пам’ятаю вас,
крім вас — світ пустий — нікого,
крім вас, немає:
Віто, Ніно, Джоне Лі Хукер,
благаю вас,
моліться за мене,
знайте мої шляхи, друзі,
я люблю вас.
| Oct11 |
І що робити у цій кімнаті, тут,
коли так паскудно? Що робити зі
світом тут, коли так паскудно?
Вже час викидати зів’ялі квіти,
і вилити мертву воду, якої по
вінця, з її запахом, схожим на новини
в газетах, вже час поршням ліфтів
рухатися в двигунах домів —
чому ж мені так паскудно, навіть
спитатись у кого — з кого питати?
Я бачу тебе повсюдно, і не запитати,
що коїти з усім світом, коли так
паскудно? У транспорті, у телефонних
гудках, у білих пласких конвертах
лежить моє серце, без відповіді, без
запитання — тепер я знаю, чому
всюди повно було землі — у темних
піонерських кімнатах, між горнів і
барабанів, тепер би їсти її, але
клятви скінчились, Господи, що
робити зі світом, схожим на ртуть,
коли так паскудно?
Прокинувся зранку, з рота жахливо тхне:
треба робити зуби. Приїхала мама, не
до мене, але можна зустрітись. Перший
з двох вихідних, страшенно не хочеться
готувати, хтось інший на ранок робив
собі чай, добре, лишається ще й на мене,
в холодильнику порожньо, треба щось
купувати, але — вихідний — можна, проте,
не голитись, можна замість ранкових
новин просто лежати на ліжку, за ніч
воно все зім’яте, що снилось — не пригадати,
просто собі лежиш і засинаєш, або прокидаєшся,
втім, не важливо, можна не згадувати,
де залишилися джинси, шкіра собі старіє,
шкіра сама собою повниться, зусібіч
оточена зім’ятими брижами ліжка,
його доторки, натяки на тілесність, музика
сфер, Артур Клар помер, зрештою,
я дізнаюся, що слухають сусіди згори,
тепер я знаю — вони існують, але є
іще час, я засинаю, зуби, які треба якось
робити, гроші, які лежать у конверті, білому,
з тих, що ніколи не відсилають.
| Oct10 |
В череві хати сидиш, мов Іона, дивишся
крізь пузир на світ, оплітаєш сбе теплом,
наче телефонними дротами, а золоті
дзьоби знадвору кують — щось своє
пророкують, прокрикують, простукують —
чи бува під твоєю корою поживи нема?
А ти все змотуєш власний голос,
ладненько розпатруєш пучками погляди
ті, зі сторін, все не спиш, спиш,
прокинься: в одному тілі сховано інше,
в одному язику — всі язики, прокинься,
годі вже чекати, час спускатись по
витертих сходах, час нарешті забути про
вікна і взяти собі те, що за ними,
те, що можна назвати, те, що можна
куштувати, як куштують і називають тіло,
як входять у воду зі знайомого берега,
як відпускають, як позбуваються одягу,
улюбленого, але вже старого.
Лежиш у череві, моя Йоно, солодко.
Під’їзд, зі шприцами і висхлими тюбиками
з-під клею, дім, у якому я винаймаю
собі фортецю, можна побачити на
гуглівських мапах, і навіть додати туди
кілька своїх фотографій, з бюветом,
скажімо, і школою, які знаходяться поруч.
І так щодня я проходжу там, так само,
як у інших місцях раніше, що більшою стає
мапа, то меншає територія, і меншають люди,
які були поруч, перетворюючись на птахів,
що тримають відстань.
Благослови мене, благослови мене, отче,
сьогодні черговий день, такий, як і всі
інші, і коли вчора вже згадували минуле,
то слід згадати теперішнє, і те, що буде.
Отже, заведено так, у стінах винайманих,
що п’ють по-тричі, і забувають про те,
що сусідам зірвали лічильник — наш,
на щастя, лишився, і відрахує нам просте
комунальне щастя, варто натиснути клямку
і перечекати цю ніч на маленькій кухні.
Я пам’ятаю старі часи: те, чого ніколи
не знають. Мої герої — то просто пусті імена.
Прощо і пощо і куди я веду — не те,
що має вас турбувати: в цьому домі
ніхто ніколи не жив. Птаха із крилами
обважнілими закриває собою простір для
вдиху — природна геральдика проти м’яких
килимів, надмір зв’язків, щоденність.
Ніякий я тобі не земляк, і не брат.
Ніякий з мене тобі буде попутник.
Жодного голосу. Жодного руху, який би ти міг
пригадати. Жодних тобі натяків.
Втім, історія в цьому плані завжди свавільна.
А я стомився, і хотів би трохи поїсти —
але ти не пам’ятаєш моєї мови, не
можеш сказати, бачив мене колись чи ні, і
що відбувається зараз — неясно, незрозуміло.
Тоді торкайся мене, вгризайся в мене,
перетрави мене, всотай мене, позбудься
сумнівів — адже не пригадати того
піску, тих пекучих тіней, тих героїв —
не знати, хто прийде, хто слухатиме
твою молитву. Он, розпали багаття,
ходи-но ламати гілля, повторюй рухи
природи, приходь сюди ще і ще.
Мені ніколи не снилося, як я помру,
чи помираю. Ніколи не бачив у снах
білих чи чорних клавіш, лискучих поверхонь,
тиші беззвуччя, втраченої царини.
Сниться тільки холод зими за вікнами,
відкриті площини десь там, холодні,
мов боги, далекі невидні постаті — сниться,
отже, знання, сниться чорним по білому,
і кольори, що розшаровуються, мов
гральні карти, сниться «Зачарована Десна»
Довженка, сняться уявні образи — і
від того недобре прокидатися: все затерпає,
так, що видається неможливим вибратися
зі свого кубла.
Сього не мій день. І завтра. Це знак.
Це знак, що вказує на якусь дорогу,
поле, ніби питаючи: «пам’ятаєш?..» —
але я не пам’ятаю. Тому й не
вітаюся. Тому й дерево, з грози обгоріле,
так і стоїть, нічим не нагадуючи
горобину ніч, що позатуляла шибки, і
снить мною, так, що мені ніяк не
вдається розгледіти.