Read My Lips • RSS • archive

Я не хочу

Вже другий день я нічого не хочу писати,
мені все одно, чи я хоча б щось допишу,
чи доживу як хотів раніше це по-іспанськи
спекотне літо — хочеться натомість боротися з
власною агресією, яка мене гризе.
Буває, дзеркало мене навмисне не бачить,
світить більмами, підсовує якісь речі, що нібито
мають знаходитись у якихось їм притаманних
місцях — і от, одразу перестаю себе любити;
а без любові хочеться тільки себе зламати, погратись і
викинути — а писати я не хочу. Не вдаришся
у роботу — все одно вона нічого не заміняє,
не ввіб’єш собі в голову прописних правд;
любов не можна замінити чимось корисним.
Мені снилося, як я складаю заповіт, відсилаю
потрібні листи і йду до потяга, який не
розріже мене, а просто розмаже — і тоді я
точно стану чимось іншим. Там, на
полі, де колії, було вітряно. Ще снилася
школа, в якій зустрів знайомих
і незнайомців, чомусь обіцяли допомогти в
Москві, і в чоловічому туалеті ледве не
падав через те, що в нового взуття — підошва
тонка.

Мовчання

Я ніколи не вмів мовчати, але мовчання
переслідує мене, мов нав’язливий спогад.
Скільки не тримайся за скроні, не
заплющуй очей — воно тут, всередині
мене. Година за годиною воно точиться з
мене, і рана не заростає. Я один, я,
отже, цього хотів. Ніхто не дзвонитиме
протягом цілого дня — жоден з небагатьох, які
ще могли би дзвонити. На всіх моїх
гілках, мов омела, росте порожнеча.
Сьогодні я не вмію танцювати, сьогодні
готовий відмовитись від перемоги. І від
поразки. Навіть образити мене нікому.
І не підтримає ніхто. Нічого сказати.
Нікому говорити. Залишається перечекати,
перебути цей вечір, поділений на
мовчазні видихи.
Сонце вже сіло і світло потроху гасне.
Хмари кругом облягли; забудова
пожерла місяць. Є тільки я і мовчання.
А скоро залишиться тільки воно.

Ранкові джазові студії

От на Гоголя колись накотило, так він
рукописи попалив. В принципі, кожен,
у кого рукописи є, може зробити так
само. А що робити з життям? Як спалити
прожите? У серіалах минулих десятиліть був
такий популярний хід — амнезія, треба
тільки впасти зі сходів. Не факт, щоправда,
що знайдуться потрібні сходи, і результатом
може стати щось інше. Я би просто
змив із себе прожите життя — інколи зранку
воно видається чужим і непотрібним; власне,
я не часто думаю «про життя», скоріше —
«як жити», але приведи мене в школу, не
написав би твору на тему як день прожити.
Не знаю, чи є такі дні, які пережити б удруге,
принаймні, так от одразу — не пригадаю.
Не шкодую, але й радості мало — у всякої
гармонії є своя темна сторона. Виходжу
на двір, там, де колись стояв дім, тепер
трава росте. Товсті жіночки вечорами
пурхають понад клумбами, а зараз просто
йде дощ.

Таке буває

Cлухай, мій телефон мовчить, але в
ньому не чутно твого мовчання.
Я це пишу, і ти якраз мені дзвониш —
люблю подібні моменти. Можливо, саме
вони нас поєднують, зв’язують.
А може, і ні. Може, нас об’єднує
щось зовсім інше.
Я б от, вийшов зранку на кухню, а
там — ти. Я сьогодні тебе цілував,
відчуваючи на губах присмак кави.
Я би хотів частіше бувати з тобою.
Я би хотів бути поближче до тебе.
Бути, наприклад, кактусом у тебе
на підвіконні. Або ложечкою із
варенням у твоєму роті.
Було би класно стати твоїм улюбленим
кремом — щоби ти втирала мене
у свою шкіру.
Але найбільше мені подобається
з тобою прокидатись. Може навіть,
трохи раніше за тебе, щоби іще
побачити, як солодко ти мовчиш,
сонце моє,
серце моє.

Ніч

Не в силі порушити мовчання, чекаю,
доки запіють птахи — навколо їх
житла, непомітні моєму оку, їх
життя, невідомі мені. Я чую
тільки їх голоси, звуки, які ми не
розуміємо, п’ю сік з холодильника,
дрібними ковтками. Скоро час і
мені «співати».
Перевертаєш клепсидру догори ногами —
від смерті віднімається життя,
вивертаєш чоловіка як рукавичку,
і бачиш — це жінка, і може
все навколо говорить, не чекаючи на
невидимих, невідомих співців — а
нерозуміння цього нам усім тільки на
користь. Я не закурю і не дим
огорне цю сутінь в обіймах, що
пожирають наспіване —
от потім і починай з чистого листа,
без партитури.

Інколи

Інколи буває тебе любити,
що прокидаєшся там, де відстані вже
немає, де немає слів і від цього
стає так легко — все навколо і сам
є бажана ціль.

Понатягувано, понакреслено ліній від і
до твоєї/моєї кімнати, що летиш
за кинутим словом, бо воно мов
камінь на шиї.

Бачити, чути тебе іздалеку так болить,
аж пече в стерті ноги; я стільки до
тебе ішов,
стільки
разів прокидався один, що не знаю,
наступного разу чи зможу.

Боже, я так люблю тебе, невже
ти не розумієш?

А вранці, скільки не намагайся змити
із себе оте сліпе, що інколи
плаче кудись всередину,
все одно сам собі
чужа людина.

Мої ножі

Це мої, це мої ножі, я ними ріжу хліб,
повітря, вогонь і воду! Це мої ножі
для паперу і ножиці для конвертів, звідки,
варто лише надрізати, випадають
тельбухи сторінок.

Як, як так відбувається, я не знаю, але
ось, є: прочитати за день можу двадцять,
а написати одну.

Цей ніж, якщо чистиш цедру, потім доводиться
хутко мити, бо сік його роз’їдає,
і витирати одразу, так,
старе тонке лезо.

Ніж, подарований батьком, завезли кудись
тодішні мої співрозмовники — тепер його
немає, принаймні, у мене — що поріжеш
таким ножем?
Хіба що спеку за вікном, цю тлусту
спеку, що від інших ножів заростає,
спеку, так, тільки таким і різати.

Прикриваєш повіки, і ріжеш, ріжеш, ріжеш,
поки не заболить.

Друже, я повернусь

О мій друже, я так за тобою сумую,
навіть тут, де буває добре, де гарна
музика грає, де люди-граки відлетіли разом
з деревами й мокрим від сліз снігом,
а єгипетські песиголовці ще сплять, тож
можна тихо пройти повз сторожу.

Друже, я повернуся ще, тобі обіцяю, і з
дядьком твоїм ми ще точно бухнемо —
тільки у тебе може бути настільки душевний
Пушкін; тільки на тебе я уповаю
— коли тінь стає у саду, де зростає світло,
коли я вже не можу, коли, навпаки,
можу.

Друже, я щасливий, що можу тобі подзвонити,
я ратую за твій спокій, за твоє пиво,
я зичу тобі везухи на всіх дорогах,
мені тебе не вистачає.

Добре, що бувають такі люди, як ти, Жека.
Добре, що бувають такі вечори, як з тобою.
Добре, що були пригоди, які ми пройшли
пліч-о-пліч.

І може, я не знаю правильних слів
чи чогось такого не вмію,
але я сумую за тобою, друже,
і обов’язково приїду.

Я тут

Я тут, в твоєму серці, твоєму животі,
твоїх нирках, в твоїх словах, щоби
сказати найголовніше, я вмію літати в тобі і
плавати, я не хочу бути тобою, я просто хочу,
щоби ти мене любила.
Я ходжу під деревами і мостами, сплю під
прикритим небом, ховаю своє тіло від людей,
пересилаю себе у тебе.
Я не тримаю на тебе якогось особливого добра,
не маю для тебе якогось небанального дару,
бо все святе у мені виростає із твого нутра,
я прокидаюсь раніше за тебе, я прокидаюсь.

Я тут, і не бачу як ти коли сумую в
тому місті яке люблю, містом з іншою шкірою,
з іншим запахом, з іншими крилами — я пересуваюсь,
я не знаю, я сумую, не знаю, не знаю.

Я ще когось побачу, а потім стрибну у потяг,
в улюблені цифри, у пір’я тутешніх птахів,
аби прокинутись вже в тобі, в твоїй
усмішці, і з твого позіхання
позирнути на знайомий вже світ.

Донецьк