На прощання

Поговориш зі мною? Поговори мені. Я
мовчатиму, я — тільки слухати. Коли ми знову
станемо малими — на велосипедах, сміючись,
а осінь щоосені гратиме на трубі нам,
і листя опале, листя з кошлатих дерев,
скоцюрблені спогади всіють всі тротуари,
а ще до того — здирати із вишні клей, пальці —
в шовковиці. Поговори зі мною.
Хіба краще знатимеш мову мовчання, як
вивчиш її? Куди не підеш, неясно —
це континент чи острів; ми поспішаємо,
похапцем снідаємо, щоби вирушити
кудись, замість того, щоб входити
в річку серпневу, замість велосипедами
міряти шлях до магазину, де хліб,
де, можливо, сметана, де ще можна
знайти щось із нас, щось дуже
важливе, що тут і тепер — лиш поговори.
Але не говори, не говори, бо слово,
це сказане все, оповідане, плетене все —
зовсім зникає коло багаття мовчання;
ще дочекатися серпня, ще труби золотої
звуки, не поспішай іти, попри те,
що мовчу.