Пам’ять

До чого не торкнешся, все — пам’ять:
приховує, підказує, розповідає історії, і віри
не ймеш, а більше — нікому, тому й
без страху робиш те, що вказано.
Виловлюєш листи з пляшок, і все п’єш, п’єш,
і ті листи — теж тільки пам’ять, нічия насправді.
Тільки мрієш — і все, про що подумаєш,
перетворюється на пам’ять, тому, засукавши
рукави, заходишся: все-все повиносити,
старе — повикидати, але, так чи так, спогадуєш
про те, чого не було, невпинно забуваючи:
що більше забуваєш, то більше пам’яті —
так від запустіння все більшає повітря —
на тому ж просторі, де колись забивались
коліна в дитячих іграх, і де ще не брязкав
шумовий оркестр із образ і дріб’язкових
нетак-товностей, але все вчувалася товща
скла.
І як воно тепер, коли по довгих роках так і
не приходять слова втраченої повісті,
так і не повертається нічого, про що би
ти пам’ятав — як ти?
Пам’ять, мов трухлявина, опосідає твій корабель
і тебе, і б’ються, стукають в баки
листи — пляшка за пляшкою.