Сни

Мені ніколи не снилося, як я помру,
чи помираю. Ніколи не бачив у снах
білих чи чорних клавіш, лискучих поверхонь,
тиші беззвуччя, втраченої царини.
Сниться тільки холод зими за вікнами,
відкриті площини десь там, холодні,
мов боги, далекі невидні постаті — сниться,
отже, знання, сниться чорним по білому,
і кольори, що розшаровуються, мов
гральні карти, сниться «Зачарована Десна»
Довженка, сняться уявні образи — і
від того недобре прокидатися: все затерпає,
так, що видається неможливим вибратися
зі свого кубла.
Сього не мій день. І завтра. Це знак.
Це знак, що вказує на якусь дорогу,
поле, ніби питаючи: «пам’ятаєш?..» —
але я не пам’ятаю. Тому й не
вітаюся. Тому й дерево, з грози обгоріле,
так і стоїть, нічим не нагадуючи
горобину ніч, що позатуляла шибки, і
снить мною, так, що мені ніяк не
вдається розгледіти.