Оракул

Я пам’ятаю старі часи: те, чого ніколи
не знають. Мої герої — то просто пусті імена.
Прощо і пощо і куди я веду — не те,
що має вас турбувати: в цьому домі
ніхто ніколи не жив. Птаха із крилами
обважнілими закриває собою простір для
вдиху — природна геральдика проти м’яких
килимів, надмір зв’язків, щоденність.
Ніякий я тобі не земляк, і не брат.
Ніякий з мене тобі буде попутник.
Жодного голосу. Жодного руху, який би ти міг
пригадати. Жодних тобі натяків.
Втім, історія в цьому плані завжди свавільна.
А я стомився, і хотів би трохи поїсти —
але ти не пам’ятаєш моєї мови, не
можеш сказати, бачив мене колись чи ні, і
що відбувається зараз — неясно, незрозуміло.
Тоді торкайся мене, вгризайся в мене,
перетрави мене, всотай мене, позбудься
сумнівів — адже не пригадати того
піску, тих пекучих тіней, тих героїв —
не знати, хто прийде, хто слухатиме
твою молитву. Он, розпали багаття,
ходи-но ламати гілля, повторюй рухи
природи, приходь сюди ще і ще.