Йона

В череві хати сидиш, мов Іона, дивишся
крізь пузир на світ, оплітаєш сбе теплом,
наче телефонними дротами, а золоті
дзьоби знадвору кують — щось своє
пророкують, прокрикують, простукують —
чи бува під твоєю корою поживи нема?
А ти все змотуєш власний голос,
ладненько розпатруєш пучками погляди
ті, зі сторін, все не спиш, спиш,
прокинься: в одному тілі сховано інше,
в одному язику — всі язики, прокинься,
годі вже чекати, час спускатись по
витертих сходах, час нарешті забути про
вікна і взяти собі те, що за ними,
те, що можна назвати, те, що можна
куштувати, як куштують і називають тіло,
як входять у воду зі знайомого берега,
як відпускають, як позбуваються одягу,
улюбленого, але вже старого.
Лежиш у череві, моя Йоно, солодко.