з часом ці тексти оповиває туман (і він розчиняє спогади - я читаю це, але не пригадую)

міста…

Донецьк

пам’ять - дивна річ, вона все розмиває, перетворючи знайоме на досі незнане.

в цій кімнаті було написано ніяк не менше половини текстів збірки.

тепер вона виглядає зовсім інакше.

а я живу в іншому місті.

На цьому знимку — Вікторія Ткаченко під час недавньої нашої зустрічі в Полтаві. Це до неї адресовано слова «я колись таки перестану тобі дзвонити…» (я і правда дзвонив їй і по телефону читав щойнонаписані вірші); а вірш «Крізь, а часом повз» довго залишався серед її улюбленців.

Я писав після роботи, часто по кілька разів засинаючи в процесі; а потім усе змінилося (і місто, й місця, й часи); але до цього ще залишається достатньо текстів попереду.